Військовий аналітик Олександр Сурков розповість про події навколо села Степанівки на Донбасі, які відбувалися влітку 2014 року. Саме там трапилася історія, яку "5 каналу" розповів один із українських воїнів.
"На початку серпня 2014 р. командування АТО змушене було дати наказ на виведення прикордонного угруповання, що постійно знаходилося під обстрілами російської артилерії, з російської території, на що ми відповідати не могли.
Проте на інших ділянках АТО ми досягли певних успіхів. Так, станом на 6 серпня 2014 року сили АТО розвинули наступ на Луганському плацдармі. Тобто закріпилися в Лутугіному й просувалися в сторону Луганська на блокаду.
На Дебальцівському плацдармі 25-та бригада розширила цей плацдарм та виходила від Горлівки на її блокування, назустріч висувалася 93-та бригада з боку Авдіївки.
Складнішою ситуація була в районі Савур-Могили, де знаходилося наше угруповання, і тільки те, яке вийшло в Амвросіївку з-під кордону.
Щоб продовжити наступальні дії, командування АТО розробило замисел, за яким підрозділи, які знаходилися в районі Степанівки та Савур-Могили, – батальйони тактичних груп 30-ї бригади, групи 72-ї бригади та 95-ї бригади – мали частково вийти в бік Міусинська та Красного Луча, а назустріч їм із Луганського плацдарму виходила тактична група 30-ї бригади.
Таким чином планувалося повністю заблокувати по цьому напрямку противника і продовжити бойові дії на знищення угруповань всередині зони АТО, але через низку об'єктивних та суб'єктивних причин досягнути цього не змогли".
Через руки В'ячеслава Вигівського за три тижні пройшло 480 поранених бійців. Бувало, за добу доводилося лікувати по 100 солдатів. Їм проводили маніпуляції та лікування під "Градами" та шквальними ворожими обстрілами.
Як це, провести 6 днів на ворожій території? Переховуватися лісами та полями, коли на тебе та твоїх двох медсестер полюють майже всі бойовики. В'ячеслав у студії "Таємниць війни" на "5 каналі" розповів усе.
В'ячеслав Вигівський, 48 років. Народився у Коростені на Житомирщині. У 1990-92 рр. працював санітаром оперблоку залізничної лікарні ст. "Коростень". Потім навчався у Вінницькому медичному державному університеті ім. Пирогова на медичному факультеті. Після випуску вступив до Військово-медичного інституту Української військово-медичної академії, факультет хірургії, який закінчив 2001-го. Став командиром операційно-перев'язувального взводу окремого загону з надання невідкладної допомоги в екстремальних ситуаціях 762-го військового шпиталю. У 2001-2007 рр. – начальник урологічного кабінету, старший лікар хірургічного відділення 409-го військового госпіталю. Наприкінці 2007-го пів року очолював медслужбу українського миротворчого контингенту в Косово. Із лютого 2008-го і донині – начальник урологічного відділення 409-го військового шпиталю. Саме звідти він і поїхав на війну.
– Часто медиків називають янголами в білих халатах. Чи відчуваєте себе янголом?
– Це така ж робота, як і у всіх інших. Просто їй приділяєш трохи більше уваги, адже від твоєї роботи залежить життя пацієнта, а на війні – наших бійців.
– Було якесь особливе ставлення до ваших пацієнтів на війні?
– У тих подіях, про які йдеться, у 2014 р. були активні рейдово-штурмові дії, під час яких було дуже багато поранених. Тому щодо особливого ставлення… Більше запам'ятовувалися люди із важчими пораненнями.
Доводилось працювати як у польових умовах, так і в умовах населеного пункту. Але активні бойові дії не давали розгорнути найменші засоби для більш спеціалізованого надання медичної допомоги. Ворог постійно обстрілював, обстріли були масовані: із засобів ураження артилерії та засобів реактивної артилерії. Тому розгортатися нам було заборонено, і працювали майже на ходу в полі – постійно мінялися місця пересування батальйону тактичної групи, все виходило з обставин.
Житомирський військовий шпиталь – один із найстаріших в Україні. Заснований 22 лютого 1813 р. як тимчасовий військовий госпіталь у Волинській губернії.
У перші дні після нападу нацистської Німеччини на СРСР цей шпиталь прийняв першу партію поранених у Другій світовій війні. Згодом був евакуйований у місто Лубни Полтавської області, потім – у Чкалів Воронезької обл. Всього за роки Другої світової у шпиталі пролікувалося 19 тис. військовослужбовців – переважна більшість із них повернулася на фронт.
За час існування закладу його медикам доводилося працювати у Кубі, Анголі, Афганістані.
Із початку російсько-української війни Житомирський військовий госпіталь приймав та приймає на лікування та реабілітацію десятки тисяч військовослужбовців та ветеранів ЗСУ. Попри те, що медична установа розрахована на 200 ліжок, лише стаціонар щороку тут проходять понад 7 тис. осіб.
У шпиталі чимало новітнього медичного устаткування. Щось із цього придбано коштом військового відомства, щось подарували волонтери та благодійники.
– Коли ви вирушили у Степанівку у складі 30-ї бригади, чи розуміли, в яке пекло їдете?
– Нам визначали місце, спрямовували шляхи евакуації і підвезення евакуйованих поранених, а також забезпечували оборону та охорону місця, в якому ми перебували.
У селі ми працювали у звичайній хаті, яку залишили місцеві жителі. Ми перетворили її на імпровізовану операційну. У хаті ми тільки працювали, тому що перебувати там було небезпечно, постійно велися обстріли. Під час обстрілів ховалися в погребі.
До речі, запам'яталася Донеччина тим, що в кожній хаті є доволі потужні з бетонними перекриттями погреби, які рятували від обстрілів. Звісно, від прямого попадання навряд би… Але враховуючи кількість масованих обстрілів, "Градів" – то більш-менш почувався в безпеці (у погребі – ред.).
– Що таке імпровізований госпіталь на фронті?
– У нас була автоперев'язочна, яку за час перебування в підрозділах 30-ї механізованої бригади ми жодного разу не розгорнули. Тому що на цій війні перше, що потрапляло під обстріли, – це чомусь медична служба. Тому ми використовували машини як склад для медикаментів, інструментарію та засобів надання медичної допомоги.
У польових умовах можна досягти стерильності тільки хімічним методом, тому стерильними зазвичай були не предмети, які використовувалися, а інструментарій, ті ж рукавички та шовний матеріал. А от засоби мобілізацій та все інше – ні. Взагалі, все це могло відбуватися навіть на вулиці.
Я згадую, коли на штурм Савур-Могили зійшлося 3 батальйонно-тактичні групи, і в першому батальйоні 95-ї бригади під обстріл "Градів" потрапила їхня медична служба, фактично їхні санітарні втрати лягли на нашу бригаду. Після штурму протягом ночі до нас поступило близько 90 осіб із пораненнями, ураженнями. Враховуючи, що в нашій бригаді було 2 хірурги, лікар загальної практики та дві медсестри, робота тривала до ранку безперестанку.
– Як ви це встигали?
– Доводилось проводити сортування. Військово-польова хірургія вивчає одночасне масове надходження поранених і хворих. Тому треба було проводити сортування в плані першочергового надання меддопомоги: сортувати важких поранених, яким терміново потрібно надавати допомогу, і тих, які можуть почекати або під час цього проводити маніпуляції з відновлення об'єму циркулівної крові.
– А важкі поранення – це які?
– У нас зустрічалися ушкодження магістральних судин на кінцівках, ампутації кінцівок, обробка магістральних судин, дуже багато поєднаних поранень, тобто різні анатомічні ділянки. І це все супроводжувалося різними ступенями шокових змін.
– Як вам і вашим побратимам, посестрам вдавалося бути беземоційними й не реагувати на жах, що відбувався навколо?
– Коли занурюєшся в роботу, ти не реагуєш на емоційні подразники і стаєш більш емоційно стабільним, всі розмови зводяться лише до сленгових маніпуляцій із підлеглими та колегами на рівні погляду, на рівні однієї фрази. Всі розуміють, що робити, бо роботи багато. І якщо ти втрачаєш час, то може бути втрачене чиєсь життя.
– У багатьох цивільних людей виникає картинка в голові, коли тяжкопоранені намагаються говорити з лікарем. Чи говорили ви з такими хлопцями?
– Людина, яка перебуває в стані шоку, завжди розмовляє – не завжди адекватно, але зазвичай передає останні емоції з бою, під час якого сталося поранення.
Найчастіше люди питають не про свій стан здоров'я, а про товаришів. Наприклад, після попадання і розриву снаряду, він не знає, що сталося з його товаришами. Переважно це запитання в стилі: "А чи не бачили…?", "А чи привезли.. ?".
Бували випадки, що одного пораненого евакували протягом 20-30 хв. із поля бою, а іншого декілька годин не могли вивезти через безперебійні обстріли.
Які військово-польові шпиталі були розгорнуті на території проведення АТО, розповів військовий аналітик Олександр Сурков.
"Посеред літа 2014 року, після звільнення низки населених пунктів у зоні АТО, було створено триешелонну система медичного забезпечення.
Перший ешелон – безпосередньо лінія розподілу та місця бойових дій, де нашим військовослужбовцям, пораненим надавалася перша медична допомога.
Другий ешелон – мобільні шпиталі, які були розгорнуті у кожному секторі. Сектор А – Северодонецьк, сектор С – Бахмут, Артемівськ, сектор Б – Покровськ, Красноармійськ, сектор М і Д – це Більмак (у минулому – Куйбишево).
Тяжкопоранених і тих, кого можна було евакуювати, евакуйовували у тил, у цивільні та військові шпиталі. Там проводилися операції
Джерело
