Олімпійські ігри для чернігівської лижниці Марини Лісогор – це і яскравий досвід, і нереалізована мрія, і надія на олімпійське продовження у своїх дітях. Адже спорт – це справа вже не одного покоління її родини. Народилася Марина Лісогор у Чернігові в родині спортсменів. Мама – майстер спорту з гімнастики, батько займався багатьма видами спорту: легкою атлетикою, стрибками з парашутом, боксом. Брат – майстер спорту з боксу. Тож, що і Марина Лісогор буде пов’язана зі спортом, сумнівів не виникало, єдине запитання – з яким видом. Згадує Марина Лісогор. Спочатку батьки віддали до секції спортивної гімнастики, тому що мама займалася спортивною гімнастикою. Мені подобалось, а потім захотілось чогось іншого. Займалася карате, туризмом. А потім були Олімпійські ігри, коли Валентина Цербе стала третьою в біатлоні. Я подивилася, кажу батькам: «я теж так хочу». Батьки теж хотіли віддати мене до біатлону, але щось тренер з біатлону на мене подивився – нічого не побачив, сказав: нехай спочатку навчиться їздити на лижах. Так я попала на секцію лижного спорту. Це зараз я уже зрозуміла, що це була моя доля. Так, в 11-річному віці Марина Лісогор почала займатись лижним спортом. Вона потрапила до свого першого та єдиного тренера Владислава Лісогора, який згодом став і її чоловіком. За тиждень після того, коли дівчина прийшла до спортивної секції, вона взяла участь в обласних змаганнях, де у кросі посіла друге місце. Поступово дівчина вдосконалювала свої спортивні вміння та показувала все кращі результати. Допомагали цьому і, зокрема, попередні 4 роки занять гімнастикою. Загальний рівень фізичної підготовки підвищився. Це сила м’язів, це гнучкість потім мені у нагоді стали. Але любов саме до лиж прийшла потім уже, коли я відчула оцей хрускіт снігу під лижами, швидкість з великих спускових частин на трасі. Ну і, звичайно, з перших дитячих перемог: коли на змаганнях пересилюєш себе, але потім на п’єдестал пошани підіймаєшся і розумієш, що це було не дарма. Ось цей вид спорту якось так запав в душу. Професійний спорт, на відміну від дитячого, потребує цілковитої віддачі. Крім того, необхідна підтримка близьких. У випадку Марини Лісогор – її заняття спортом було сімейною справою, адже її чоловік Владислав Лісогор був її персональним тренером протягом усієї спортивної кар’єри. Так, у 2005-му році Марина Лісогор відправилась на чемпіонат України, де вирішувалась участь спортсменів у прийдешніх Олімпійських іграх. 23-річна спортсменка до останнього не знала, чи зможе вибороти ліцензію, адже до цього чемпіонату провела складний тренувальний збір. Я була не в кращому стані. Але коли остання гонка була відбіркова. Це був масстарт, і я таки змогла вибороти третє місце і воно стало вирішальним. Тоді я виборола право поїхати на Олімпійські ігри. Наступного року Марина Лісогор відправилась до італійського Турину на свої перші Олімпійські ігри. Організація була, скажімо так, дивною. Тому що саме олімпійське селище по колу було загороджене колючим дротом, увійти можна було тільки на одному вході, тебе просвічували, усі переглядались речі. Дуже такі суворі умови. Але, не зважаючи ні на що, це був підйом, це були Олімпійські ігри, це була найвища сходинка для спортсмена. Сам рівень змагань (якщо вважати той рівень готовності, який у мене був, що я «на зубах» виборола місце у цій команді) це було дуже складно. Ще й бачити таких атлетів, на яких дивився по телевізору. Морально було складно. Марина Лісогор також боролася за ліцензію на участь в Олімпійських ігор 2010-го року, але здобути її не вдалося. Влітку 2013-го року Марина Лісогор поставила собі за ціль – потрапити на Олімпійські ігри в Сочі. Взялась за фізичну форму, харчування. Дуже хотілося знову побути знову на Олімпійських іграх. Я з іншого боку вже дивилась на все це: не тільки якимись фанатичними очима юного спортсмена, який дивиться туди і не бачить нічого перед собою. Восени багато різної роботи було проведено. Я тренувалася вже тільки зі своїм тренером – зі своїм чоловіком. Бо це дуже важливо, коли між тренером та спортсменом взаєморозуміння. Тоді вдалося знайти той підхід, який мені підійшов, я вийшла на максимум своїх можливостей. І з початку відбіркових змагань восени у Фінляндії вже почались приємні такі дзвіночки, коли міжнародні старти почали давати мені дуже великі результати: це були високі бали, які йшли мені у набір ліцензії, там були і перемоги. І це дало мені змогу вибороти власну ліцензію, іменну, яку вже не треба було відстоювати на чемпіонаті України. За спогадами Марини Лісогор, у 2014-му році в Сочі в неї мало би скластися все добре. На спринтерській дистанції спортсменка йшла швидко, але перед фінішем не впоралась на повороті і пішла під сніг. Але і це було не найжахливіше на Олімпіаді. Оскільки у нас лікаря нема в команді, його ніколи не було. У січні місяці вийшов новий список заборонених речовин. Він дуже такий цікавий: є таке, що заборонене лише у якихось мірах – тільки у змагальний період, є що можна на тренуваннях. І він змінився. І така речовина (чесно кажучи, забула її назву), коли у мене була операція на щитовидній залозі, треба було іноді приймати для серця. Вони не дуже сильні препарати. Просто лікар рекомендував приймати деякими курсами. Воно не було заборонене, а з січня стало заборонене тільки на змаганнях. Якщо би я випила на кілька днів раніше – все. А так вийшло, що якраз я випила, і мене покликали на допінг-контроль. Я не підозрювала зовсім, я просила, щоби другу пробу відкривали. Я була на 100% впевнена, що все чисто, нічого немає. А коли мені назвали речовину – почала в інтернеті шукати, дивлюсь, куди входить оця речовина – це в оці маленькі таблеточки. Було дуже прикро і дуже соромно за такий скандал. Як ми йшли до цієї Олімпіади, яка ціль була, і як вона отак зім’ялась. По завершенню цієї Олімпіади для Марини Лісогор розпочавсь складний період. Навіть не стільки для самої спортсменки, як для її родини: відповідальність за цей допінговий скандал лягла на плечі її тренера Владислава Лісогора. Цькування почалося. Усі ж казали: це все він, ми не при справах. Він був головним тренером у нас в Чернігові – його зняли. Рада тренерів всеукраїнська – його теж звідти виключили. Тому це був дуже складний період. Не так треба було підтримувати якось мене, як оце цькування лягло на нього. Саме в цей період Марина Лісогор завершила спортивну кар’єру і присвятила себе родині та тренерській діяльності – нині виховує юних лижників. Зокрема, її найстарший син Олександр Лісогор вже є членом збірної, отримав звання Майстра спорту. Дуже сильна команда зібралась саме у нашій області. Для порівняння востаннє ми вигравали на чемпіонаті України естафету по дорослим у 97-му році. А тут троє наших юнаків і один юніор виграли чемпіонат України серед дорослих спортсменів – серед чоловіків. У нас дуже сильна команда підібралась: зараз займається Аксюта Володимир (2003-го року) – теж біг у цій естафеті, Колупайко Віталій. Вони усі учасники міжнародних змагань – юніорських чемпіонатів. Саша (син наш) і Володимир Аксюта – кандидати на участь у Європейському юнацькому олімпійському фестивалі, який буде в наступному році. Віталій Колупайко – учасник юніорських чемпіонатів світу. Хлопці дуже сильні і, дивлячись на них, підтягуються молодші. І тепер для Марини Лісогор Олімпіада – це дещо більше, ніж спогади. Олімпійські ігри – це поєднання різних аспектів для мене: і гарних, і іноді трошки сумних, і як із поглядом у майбутнє для молодого покоління спортсменів. Читайте також: Шлях до Олімпу – Олександр Батюк (молодший) Шлях до Олімпу – історія лижника Олександра Батюка Шлях до Олімпу: історія легкоатлетки Ольги Бібік «Олімпійське золото – найвищий щабель». Важкоатлетка Наталія Скакун Учасник Паралімпіади та Чемпіон світу. Біатлоніст та лижник Дмитро Суярко «Золото», два «срібла» і «бронза» Паралімпіад. Біатлоніст та лижник Ігор Рептюх Олімпійська «бронза» з кульової стрільби. Геннадій Авраменко Олімпійські ігри – мрія, що здійснилася п’ять разів поспіль. Андрій Дериземля Роман та Артем Прими: спортивна кар’єра як естафетна паличка Дефлімпійські медалісти Денис Бистревський та Олексій Коломієць Шлях до Олімпу: історія сходження на спортивну вершину Наталії Смаль