У катастрофі Ан-26 під Чугуєвом Олена Остапенко втратила чоловіка. Останньою з близьких, з ким спілкувався капітан Олексій Остапенко, була його донька Ліза — за лічені хвилини до катастрофи батько відповідав дитині у месенджер. З чим стикнулася родина за останній час — у третьому епізоді подкасту Суспільного Харків "Ан-26. Історія останнього польоту", що виходить до річниці катастрофи.

Після загибелі чоловіка Олена Остапенко переїхала з Чугуєва до батьків у Харків і почала жити заново — влаштувалася на роботу і добивається гарантованих Міноборони виплат. Ситуація з документами ускладнюється тим, що рідні Олексія — мати й бабуся — живуть на окупованій території і за станом здоров'я виїхати не можуть. Їхнє право на виплати Олена доводить через суд.

"По-перше, не було ясності, тому що там якось документально чоловіка не мало бути взагалі. А мій чоловік мав бути за два польоти після трагедії. Але оскільки усе це було конвеєром, усі просто завантажилися і чекали своєї черги. Але знову-таки, це люди військові: вони виконують наказ. Тому досі якісь частини не виплачені, тому що бюрократія, намагаєшся довести, що я маю право на якісь виплати претендувати. Але у нас вічні суди, складно. Цей рік я постійно в судах", — розповіла Олена Остапенко.

"Спочатку взагалі відповідали: поки не буде рішення суду з кримінальної справи, нам нічого відповісти не можуть. Але кримінальна справа може затягуватися роками. І розуміючи, як у нас змінюються закони, погляди, я не знаю, що буде та чи буде щось", — додає вона.

Читайте також: "Економили паливо": в ДБР повідомили, чому в Чугуєві допускали конвеєрні зльоти Ан-26

"Тут вже справа принципу: не тому, що мені тяжко, ні. Є закон. Є соціальні гарантії. Там усе чітко прописано. Питання в іншому: як звичайні люди, які втратили військовослужбовців, членів сім'ї, як вони цього добиваються? Який шлях вони проходять? Скільки нервів, сил, часу, грошей? Адвоката наймати, щоб кожен документ складати. Це колосальна робота", — говорить Олена Остапенко.

Олена прожила з Олексієм десять років. Вона згадує його мрію — керувати винищувачем, переїзди — з одного військового містечка в інше, і плани — за кілька польотів капітан Олексій Остапенко мав отримати кваліфікацію штурмана першого класу.

"За годинами нальоту він давно наблизився до першого класу, але там усі зірки мали зійтися, щоб його отримати. І людина, яка допуск дає, має бути, і погодні умови, і час польотів, і вправи. У цій ситуації усі зірки зійшлись, за два польоти він отримав би перший клас, повернувся б додому й усе було б добре", — каже Олена.

"Я відкрита з дитиною"

25 вересня 2020 року за десять хвилин до катастрофи семирічна Ліза Остапенко писала батькові у Viber.

"У них був добрий зв'язок з батьком, свої секретики. Вони переписувалися з ним буквально за кілька хвилин до цього моменту: "Тато, ти де?". Тато відповів, що на роботі. А вона написала, що сумує і сумні смайлики. Він відповів: не переживай, усе добре і поцілуночки. А потім, коли усе відбулося, дитина не могла зрозуміти, чому я усюди бігла...", — згадує Олена.

Мати не могла залишити доньку саму вдома, і разом з дитиною спочатку пішла на КПП військової частини, на місце катастрофи та до лікарні.

"Від місця трагедії до лікарні ми йшли пішки, а потім додому. А коли ми прийшли додому, вона взяла телефон і каже: "Мамо, тато нічого не відповів". Я беру її телефон і бачу усю цю переписку, бо я її не бачила. Вона йому писала: "Тату, у нас впав літак", "Тату, ти живий"? Тоді, звісно, я сіла з дитиною, почала розмовляти, що тато був у цьому літаку, тому що давати якусь надію я не хотіла. Навіщо обманювати дитину?", — розповідає Олена.

Школу у Харкові дитині обрали з другої спроби: в одному закладі вдові військового відмовили — не знайшли для Лізи вільного місця.

"По-перше, я одразу взяла такий темп, що я за двох. Я за двох! Якщо хтось розкис, плакав у подушку, нічого не міг робити, то у мене є дитина. Мені потрібно було її влаштувати до школи, налагодити побут і вбити у той графік, в якому ми зараз опинилися. Так, її життя вже не буде колишнім. З цим потрібно було змиритися і побудувати, скажімо так, лінії заново, усе з нуля", — розповіла Олена.

"Спочатку я їздила у військову частину, як на роботу: нотаріуси, суди, відвезти, забрати, військкомат. Я взяла себе в руки й почала усе це робити. І навіть, коли зараз, у моменти, коли потрібно обрати пам'ятник, напис, слова — так, буває, плачеш, тому що це несправедливо, так не повинно бути, ти нікому у житті поганого не робив, а тут — ось. За що? Я перегорнула цю ситуацію навпаки: не "за що", а "для чого"? Я відчуваю колосальну підтримку батьків. Увесь побут, усі гуртки дитини, навчання, усе на плечах моїх мами й батька. Бабуся й дідусь стараються на усі мільйон відсотків. Дідусь заміщує усіх: він як тато. Я залишилась не одна", — каже вдова військового.

Ліза, за словами матері, займається з психологом і часто згадує батька: "Я відкрита. Я даю зрозуміти, якщо щось її турбує, вона хоче з кимось поговорити, є мама, якій вона може відкритися. Наприклад, якщо страшний сон насниться. От вона мені казала нещодавно: мені наснився сон, що усе горить, а тато вийшов звідти. Я кажу: "Сонечко, це просто тому, що тобі так хочеться. Я б теж так хотіла, щоб усе горіло, а він вийшов".

Що відомо В авіакатастрофі військового Ан-26Ш 25 вересня 2020 року загинули 26 людей: 19 курсантів та 7 офіцерів, члени екіпажу. Вижив один курсант. Він не зможе навчатися на військового льотчика. У справі про катастрофу — шестеро підозрюваних, в тому числі колишній в. о. начальника вишу Олександр Турінський. До річниці катастрофи на місці падіння Ан-26Ш готують майданчик під пам'ятний знак.

Слухайте подкаст Суспільного Харків "Ан-26. Історія останнього польоту" на платформах у SoundCloud, Apple та Google Podcasts.

Джерело