Спрацьовані руки і унікальні голоси. Заслужену чоловічу хорову капелу з села Радча досі називають особливою. Там майже не було професійних музикантів, але понад пів століття цей хор зривав овації в залах країн колишнього СРСР, завойовував призові місця і звання. Ніхто не вірив, що співають аматори з села. Хору нема вже 30 років, але є хористи, які все пам’ятають.

Талант і пристрасть

«Ех, діду… Такий талант пропав, – похитав головою всесвітньо відомий співак Анатолій Солов’яненко, коли послухав які ноти бере хорист радчанської капели. – Навіть я так не годен».

Це був унікальний хор з особливими голосами, які ідеально між собою поєднувалися, зливалися, мали темброву однорідність. Хор звучав рівно і злагоджено у всіх регістрах. Ніхто не вірив, що співають непрофесіонали. Так, вони не мали музичної освіти, але мали особливий талант і пристрасть до музики.

В 1956 році хор завоював третє місце у республіканському конкурсі сільської самодіяльності в Києві, отримавши звання «Народна самодіяльна хорова капела». В 1967 році присвоюють звання «Заслужена народна самодіяльна капела», а керівникові – звання «Заслужений працівник культури». До речі, в СРСР було всього два народні колективи, які мали звання заслужених.

Хор виступав у багатьох містах України і колишнього Радянського Союзу – Москві, Талліні, Каунасі. На конкурсах і фестивалях завойовував призові місця, дипломи, звання лауреата. Був нагороджений почесною грамотою Верховної Ради України. Капела також знімалась у фільмі «На крилах пісні» кіностудії ім. О. Довженка.

Як починалася епоха

У Радчі завжди любили співати. Направду це дуже співоче село ще здавна. На початку минулого століття, коли парохом був отець Січинський, у Радчу часто приїжджав з аматорськими хорами його двоюрідний брат відомий композитор Денис Січинський.

У 1936 році молодий скрипаль-самоук Василь Шиптур згуртував голосистих чоловіків у селі, щоб, колядуючи, зібрати гроші на читальню. А наступного року із цих же чоловіків створив хор. Якби ж він знав, що поклав початок цілій епосі.

Василь Шиптур мав за плечами музичну грамоту. Мама дуже не хотіла, аби він переймався музикою – переживала, що не буде кому в полі робити. Василь займався культурою в селі, керував драматичним гуртком, Будинком культури, грав по весіллях. Не пив і не курив.

У той час в селі не було музичних інструментів, тому капела обходилась без музичного супроводу. Хор не припиняв діяльності навіть за часів більшовицької окупації в 1939-1941 рр.

Влітку 1941-го у Львові відзначали 100-річчя з дня народження Миколи Лисенка. Влаштували Перший крайовий конкурс хорів у Галичині. Перед тим провели повітові і окружні огляди, де взяли участь пів тисячі хорів з Галичини, Лемківщини і Посяння. Відібрали тільки 26 колективів. Серед них і радчанський хор.

На конкурсі капела посіла дев’яте місце. Потім про них навіть писали в альманасі: «Хористи в стилевих сіряках знову захоплюють публіку».

Восени 1943-го хор мав виступити в Чорному лісі перед вояками УПА, але задум довелося відкласти, бо фронт надто швидко наближався.

А в 1954 році Василь Шиптур передав керування хором Богданові Волосянку, котрого тоді якраз призначили головним лікарем Лисецького району. Медик до того вже організовував хор при районному Будинку культури. Він був талановитий музикант, обдарований диригент і добрий менеджер.

Чому засновник капели просто взяв і віддав своє дітище? Бо розумів, що Волосянко, як головний лікар, зможе дати хору значно більше перспектив для розвитку. А Шиптур завжди вболівав саме за хор, а не за власне его і свої амбіції.

Дуже швидко хор став відомим на всю Україну, а потім і в СРСР. Де б не виступав радчанський хор, їх вітали оваціями.

Під час республіканського семінару хорових диригентів, який проводили в 1976-му Київський інститут культури, після виступу радчанців на сцену вийшов народний артист України Семен Дорогий. Він підняв руку одного з хористів і сказав: «Подивіться на ці спрацьовані руки і послухайте цей чудовий спів».

Особливий зв’язок

Більшість хористів працювали в колгоспі і на репетиції збиралися пізніми вечорами. Окремі солісти добиралися колгоспним автобусом з Івано-Франківська. 

Колектив був на утриманні колгоспу. Коли хористи мали їхати на виступ, на їхніх роботах за кожним зберігалася зарплатня і ще й давали відрядні.  

«Я водієм робив, і якось механік не схотів відпустити мене з хором на виступ у Києві – навмисне відправив у відрядження в Надвірну, – розповідає вокаліст капели Михайло Борин. – Бубонів, що йому треба водія, а не артиста. Я прибув у Надвірну, а там начальник дивується: «Ти чого зі своїми не поїхав на концерт?». Кажу – не пустили. Той аж зачервонівся від люті. Одним дзвінком до райкому все вирішив. Механіка звільнили, а мене того ж дня літаком доправили у столицю – хористів доганяти».

Михайло Борин сміється, що колись він був наймолодшим у радчанському хорі, а тепер найстарший з-поміж тих, що лишилися. Чоловікові 87 років і коли він згадує про хор, то очі починають блистіти – ось-ось заплаче. Тужить. Віддав капелі майже сорок років.

Найперше згадує, як колись давно, ще наприкінці 30-х, хористи мали виступати у Львові: йшли пішки до Ходорова, бо не було чим доїхати, і аж там на товарняку добиралися до Львова. Вокалістам дали віддихатися 15 хвилин і зразу на сцену. Назад додому так само – пішки.

Іншому хористу Зеновію Остап’яку найдужче врізався в пам’ять грудневий референдум 1991-го. Капелу запросили виступати на Кіровоградщині – для підняття національного духу. По два концерти в день. Об’їздили всі села і містечка. Люди слухали, стоячи. Трактористи, фірмани, доярки, механіки, столяри… – всі плакали.

Компартійним чиновникам це не дуже подобалося. Якийсь майор довго випитував про репертуар, не вгавав, що треба спеціальний дозвіл. А перед самим концертом вимкнулося світло. Але люди не здалися. Поприносили лампи, свічки. Хор таки заспівав. «Чуєш, брате мій…». Після цієї пісні навіть майор змінився на обличчі. Світло знову увімкнулося.

«Тоді були особливі часи. 92-ий рік. Перша річниця незалежності. Кравчук перекрив Хрещатик, – згадує Зеновій Остап’як. – З Аргентини, Британії, Канади поприїжджали колишні вояки УПА. Наш хор теж там був. Без сліз не можна було дивитися на те патріотичне дійство. Сильна спека, діди-упівці обливаються потом, але все одно струнко стоять із прапорами. Хорунжий каже: «Вільно. Не стійте струнко». Ті ніби не чують – далі стоять. «Івасю, – гукають одне одному, – коли я в бункері сидів у Чорнім лісі, чи думав я, що настане день і буду йти Хрещатиком парадово, в мундирі УПА, при нагородах, з червоно-чорним і синьо-жовтим прапорами? Аж тепер я можу помирати». І той дідо ледве тримається, коліна не згинаються, але стає навколішки і цілує землю. Ми це бачили на власні очі. Оце сила духу».

На сцені радчанському хору не треба було ніякого музичного супроводу. Просто дивитися на Волосянка, на його руки. То був дуже сильний зв’язок хористів і диригента. 

Якось капела виступала в Прибалтиці. Після концерту підійшов відомий латиський композитор, піаніст Раймонд Паулс: «Я не повірю, що ви – не професійний хор». Один із хористів показав свої руки: «Ось гляньте. Я в себе в селі фірманом працюю». «Тепер повірив, – відповів Паулс. – Якби ви, хлопці, були тут, під моїм керівництвом, ви би заробляли дуже великі гроші».

«Давай заспіваємо…»

Той самий склад капели протримався понад пів століття. А на початку незалежності України славетний колектив розпався. Не було фінансування. Люди постаріли, хтось помер, молодші повиїжджали за кордон. Тоді думалося, я

Джерело