Микола Міхновський був першим, хто на межі XIX-XX століть чітко сформулював кінцеву мету української національної боротьби: «Одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі». Саме він жорстко мовив: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не повернуться».

Народився Міхновський 31 березня 1873 року на Полтавщині, у селі Турівка Прилуцького повіту, у родині священика. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Київського університету. Вже у ці роки, як свідчить його близький товариш, згодом відомий український політичний діяч Сергій Шемет, Міхновський «хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною й од наукових студій перейти до реальної політичної акції».

Першою зав’яззю українського самостійництва стало засноване ним, разом із п’ятьма друзями: його братом, І. Липою, Є. Черняхівським, Б. Грінченком, М. Вороним «Братство Тарасівців». Світоглядні концепції цього братства звучали для того часу більше ніж радикально: «Своя самостійна Українська держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної... Ціль наша – визволення цілої нації з московської неволі, створення самостійної Української держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми».

Після закінчення університетських студій «Братство Тарасівців» організаційно розв’язалося, але всі його учасники і далі активно пропагують українську національну ідею. Переїхавши з Києва до Харкова, Міхновський засновує там приватну адвокатську контору і водночас завзято пробуджує національну свідомість українців Полтавщини.

11 лютого 1900 року ініціативний гурт студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП). Біля її колиски бачимо й Миколу Міхновського. Саме він пише програмну статтю для РУП. Це була перша його публікація (видана брошура, до речі, у Львові), у якій висловлює пророчу думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність – національний ідеал у сфері міжнаціональних віднoсин. Автор пише: «...через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше Галицько-Руське Королівство –спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз –Іваном Мазепою».

Ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми

Сконстатувавши трагічний факт бездержавності України, Міхновський резюмує: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..»

Міхновський не обурюється закидом, що український народ, мовляв, некультурний, безсилий та інертний, а навпаки, розцінює цей закид як «найліпший, наймогутніший. Найінтенсивніший аргумент і підставу того, щоби політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!»

Микола Міхновський дуже критично, якщо не жорстко, оцінював роль української інтелігенції: «В історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворожбила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові».

1905 року Міхновський видає брошуру «Справа української інтелігенції у програмі Української Народної Партії». Річ у тім, що, невдоволений соціалістичною ідеологією РУП, Міхновський разом із Шеметом та радикальними націоналістами й націонал-демократами, засновує нову партію, яка зачіпає доленосні проблеми української нації. Як побачимо нижче, багато думок і спостережень політика залишились актуальними й донині.

«Коли б наслідком конституційного устрою було збудження самосвідомості поневолених націй Росії і через це піднесення їхньої політичної сили, то яка рація московської нації (під цим словом треба розуміти свідомий і активний її елемент) добиватися конституції? Адже московська нація добре розуміє вигоди, які вона має через своє панування. Чи, може, московська інтелігенція помиляється і йде у напрямі шкідливім інтересам своєї нації, через брак дійсного розуміння фактів життя? А, може, москалі дійсно кинули шлях розбишацтва і грабіжництва чужих країв – свою історичну місію і звертають на шлях альтруїзму?

Та до сих часів історія не знає ні одного прикладу, ні одного факту неегоїстичного національного вчинку, і політична економія і соціологія поклали на підставі цього непохитну тезу: тільки національні інтереси кермують людністю.

І московська інтелігенція добре розуміє свої інтереси й інтереси своєї нації і пильнує їх більше й ліпше, ніж то уявляє собі простакуватий українець-інтелігент. Коли московська демократія завоює собі державну власть у Росії, тоді вона скине машкару «братерства і любови до всіх народів», машкару, якою вона купує досі симпатії поневолених націй Росії...

Всеросійський парламент буде силою, але не за, а проти українців. І українському народові зовсім не цікаво і не інтересно перемінити форму неволі, а йому інтересно позбутися неволі. І майбутнє буде повне кривавих подій між московською і українською нацією, інтереси яких рішуче протилежні і ніколи не будуть погоджені і не можуть бути погоджені.

Українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському «Молоху»: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремих політичних ідеалів, витворених на ґрунті інтересів і бажань української нації. Українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи від російських студентських розрухів до діяльності у московських революційних організаціях. Це свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції. (...)

Усі лиха, що їх до сього часу терпить український народ – від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а тільки соціально; він не мав ідеалу самостійної України. І так уся довголітня боротьба українського народу проти Польщі, вкінці його самовизначення, уся ця маса витраченої енергії, маса пролитої крови пішла нанівець і головно через недостачу національного ідеалу самостійної України серед широкого загалу тодішнього українського суспільства. Тоді не розуміли головної умови національного життя, що треба бути державно незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі, щоби лаштуватися на своїй території по своїй уподобі. (...)

Великий інтерес московської нації лежить у самій некультурності українського народу. Розуміючи добре свої інтереси в Україні, московська нація пильно стежить за усіма проявами життя українського суспільства, вишукуючи й гальмуючи прояви, ворожі її інтересам. Московська нація, надто її провідні шари, звикли дивитися на Україну як на певне джерело їхнього добробуту і уступлять тільки силі, а не чому іншому».

Політична біографія Міхновського на відтинку між революцією 1905 року і початком Першої світової війни розвивалась у кількох площинах: видання українських часописів: «Хлібороб», «Запоріжжя», «Слобожанщина», «Сніп». Як адвокат він бере участь у судових процесах, захищаючи селян, що палили поміщицькі маєтки. І, звичайно, повсюдно й повсякчас пропагує українську національно-самостійницьку ідею. Зокрема, зосереджує свою агітаційну роботу на Слобожанщині, у Донецькому басейні, де навертає до українства чимало зросійщених «малоросів».

В історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворожбила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові

Під час війни Міхновський перебуває у північній армії, а напередодні лютневої революції 1917 року, у чині поручника як юрист відбуває у розпорядження київського військового суду. У цей період його роль як організатора українського військового руху без перебільшення є видатною і вимагає окремого дослідження. Та надамо слово Сергію Шемету – учасникові й свідку тих вікопомних подій, людині, котра добре знала Миколу Міхновського, була його близьким другом (спогади ці датовані 1925 р.):

«Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір’я офіцерства до українського руху для української державності використати. Він розуміє, що революція повернулася у повну катастрофу для російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярн

Джерело